Одним із важливих завдань педагога закладу освіти, необхідних для професійного розвитку, є підвищення кваліфікації. Це постійний процес, який може відбуватися у різноманітних формах і має сприяти забезпеченню якості освіти. Підвищення кваліфікації – це не про формалізм та колекціонування сертифікатів і балів, це про те, щоб здобувати нові знання, вдосконалювати навички та мати змогу краще навчати й підтримувати здобувачів освіти.
Якість підвищення кваліфікації впливає на освітній процес та його якість, на педагогів, на здобувачів освіти, формування їх цінностей, безпеку освітнього середовища. Саме тому підвищення кваліфікації має бути справді дієвим інструментом, за допомогою якого педагог покращує свою майстерність, а також вчиться відновлювати власні ресурси та боротися з вигоранням.
Однак чи завжди підвищення кваліфікації є таким дієвим інструментом?
На жаль, у його застосуванні освітянами виникає чимало проблем. Нижче у публікації окреслю окремі з них.
Також опрацювала проєкт нормативно-правового акта «Про внесення змін до Порядку підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 800 «Деякі питання підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників» (далі – Порядок), який для громадського обговорення пропонувало Міністерство освіти і науки України (далі – МОН), та надіслала до МОН відповідний лист із пропозиціями. Докладніше про них – нижче.
ПЕРЕВАНТАЖЕНІСТЬ ОСВІТЯН ОБОВ’ЯЗКАМИ ВПЛИВАЄ НА ЧАС І ЯКІСТЬ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ
Педагоги завантажені основними обов’язками – підготовкою до уроків, занять, а також великою кількістю другорядних обов’язків, передбачених та не передбачених посадовою інструкцією, зокрема бюрократичною роботою. В умовах війни таке навантаження лише зросло. Через завантаженість багатьом педагогам не вистачає часу на підвищення кваліфікації, а частина педагогів через невелику заробітну плату, стреси зазнають професійного вигорання і тому не мають сил, бажання й мотивації займатися підвищенням власної кваліфікації.
Результати опитування освітян закладів загальної середньої освіти (далі – ЗЗСО) щодо їхніх обов’язків, які Служба освітнього омбудсмена провела спільно з Громадською організацією “Центр інноваційної освіти “Про.Світ”, підтверджують проблему перевантаження керівників ЗЗСО, їхніх заступників, а також педагогічних працівників великою кількістю обов’язків, зокрема тих, які не передбачені посадовою інструкцією, що перешкоджає займатися їм своїми головними завданнями. Нагадую, що опитування не є репрезентативними, однак надають розуміння орієнтовної ситуації та проблем щодо перевантаження керівників та педагогічних працівників ЗЗСО і цим є цінними.
| Докладніше про результати опитування освітян можна дізнатися за цими посиланнями, зокрема про те: |
Як свідчать результати нашого опитування, більшість керівників/їхніх заступників підвищують свою кваліфікацію в позаробочий час – 74,84% (119) респондентів. Майже половина з опитаних, які підвищують кваліфікацію в позаробочий час, здійснюють це самостійно – 47,8% (76), а близько третини – 27,04% (43) – за планом закладу освіти.
Очевидно, що це створює додаткове навантаження на керівників, забирає їх особистий час, який вони мали б присвятити відпочинку, відновленню сил, собі та власній сім’ї. Натомість вони перепрацьовують. Наскільки ефективним є таке підвищення кваліфікації – сказати важко.
Результати показують, що підвищення кваліфікації займає найбільшу кількість робочого часу у 21 опитаного керівника ЗЗСО/його заступника (13,21%).
Водночас лише 25,15% (40) опитаних підвищують кваліфікацію в робочий час. 15,09% (24) респондентів роблять це за планом закладу освіти, а 9,43% (15) під час уроків, оскільки в них збігаються уроки та підвищення кваліфікації, й один респондент (0,63%) повідомив, що робить це під час уроків за наказом “згори”.
Підвищення кваліфікації під час проведення уроку не сприяє ні якісному професійному розвитку керівника чи вчителя, ні якісному проведенню уроку та перешкоджає роботі з учнями. Водночас підвищення кваліфікації в позаробочий час не повинно бути нормою. Тому необхідно шукати способи, як забезпечувати професійний розвиток педагога у межах робочого часу. Тут окремою проблемою є те, що якщо педагог обрав курси підвищення кваліфікації, які збігаються з часом проведення уроків, керівник не завжди готовий знайти та оплатити заміну такого педагога на час підвищення кваліфікації. У результаті порушується право педагога на вільний вибір суб’єкта підвищення кваліфікації. Якщо курси відбуваються в дистанційному форматі іноді педагоги можуть проходити їх під час уроку. Але, як я вже зазначала, це погіршує і якість уроку, і якість проведення заходів підвищення кваліфікації.
Окремо зауважу, що підвищення кваліфікації є одним із найпоширеніших посадових обов’язків, які вчителі виконують поза уроками, – свідчать результати опитування педагогічних працівників ЗЗСО. Про це повідомила абсолютна більшість опитаних вчителів – 360 (91,14%). Зважаючи на завантаженість педагогів, можна стверджувати, що нерідко підвищення кваліфікації вчителями поза уроками відбувається в позаробочий час.
Під час опитування окремі педагоги висловили побажання щодо зменшення навантаження на педагогічних працівників саме у контексті підвищення кваліфікації, зазначивши, що варто “переглянути вимоги до курсів підвищення кваліфікації, вебінарів, тренінгів тощо, які проходять у позаурочний час, зробити їх сучасними, якісними та актуальними”. Також педагоги пропонували автоматизувати завантаження документів щодо проходження курсів підвищення кваліфікації.
ПРИМУС ДО ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ У ПЕВНИХ СУБ’ЄКТІВ
Примус до підвищення кваліфікації у певного суб’єкта надання послуг, навіть якщо він надає їх безоплатно, є неприпустимим.
Під час вищезгаданого опитування керівників ЗЗСО/їхніх заступників на запитання, де ми просили їх самостійно написати ті обов’язки, які не повинен виконувати педагог, окремі з них зазначили, що, на їх думку, вчитель не повинен примусово проходити підвищення кваліфікації в окремих суб’єктів підвищення кваліфікації.
На жаль, попри чинний Порядок, отримуємо звернення та повідомлення про порушення цього права. Раніше висвітлювала реагування на одну з таких ситуацій. Освітяни однієї з областей повідомили про те, що їх зобов’язують звітувати про підвищення кваліфікації на певній онлайн-платформі. Таблиця звітності включає, зокрема кількість працівників за штатним розкладом, фактичну кількість працівників і прізвище, ім’я та по батькові педагога, посаду, номер сертифіката й дату проходження навчання з відповідного напряму за назвою “курсу”.
Наголошу, що педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники мають право на вільний вибір освітніх програм, форм здобуття освіти, закладів освіти, установ і організацій, інших суб’єктів освітньої діяльності, що здійснюють підвищення кваліфікації та перепідготовку педагогічних працівників (ч. 1 ст. 54 Закону України “Про освіту”).
Також згідно з абз. 4 ч. 2 ст. 59 Закону України “Про освіту” вид, форму та суб’єкта підвищення кваліфікації обирає педагогічний (науково-педагогічний) працівник. Пункт 7 Порядку вказує теж, що педагогічні та науково-педагогічні працівники самостійно обирають конкретні форми, види, напрями та суб’єктів надання освітніх послуг з підвищення кваліфікації.
Саме тому важливо, щоб педагогам були створені умови для реальної можливості самостійно обирати освітні програми, форми здобуття освіти, заклади освіти, установи і організації, інших суб’єктів освітньої діяльності, що здійснюють підвищення кваліфікації.
ПРОБЛЕМА ФІНАНСУВАННЯ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ
На жаль, механізм “гроші ходять за педагогом” не працює так, як планувалося. Педагог одноосібно не має змоги розпоряджатися коштами, які держава/громада виділяє на підвищення його кваліфікації. Він лише може подавати пропозиції до плану підвищення кваліфікації, який формує заклад освіти. Іноді якісні курси, які дійсно цікавлять педагога, можуть бути дорогими, але заклади освіти не мають фінансів або бажання оплатити їх. Також запланувати заздалегідь деякі заходи буває дуже складно. Тож якщо вчителеві трапиться нагода пройти підвищення кваліфікації, не заплановане закладом освіти заздалегідь, і воно платне, за нього найвірогідніше платитиме сам педагог.
Якщо ж курси у закладах освіти, які мають на це ліцензію, управління освіти чи заклад освіти оплачує, то випадків, коли оплачували курси чи заходи інших суб’єктів підвищення кваліфікації за кошти місцевих бюджетів, мало. Служба освітнього омбудсмена декілька років тому вже намагалася з’ясувати причини такого стану.
Причиною є те, що бюджетна класифікація 2.2.8.2. Код 2282 “Окремі заходи по реалізації державних (регіональних) програм, не віднесені до заходів розвитку” передбачає оплату згідно із законодавством післядипломної підготовки (перепідготовки) кадрів, підвищення кваліфікації кадрів за договорами у закладах, які мають необхідну ліцензію на проведення таких навчань, та/або результатом яких є отримання посвідчення (сертифіката) установленого зразка щодо набуття відповідних професійних навиків (наказ Міністерства фінансів України від 12.03.2012 № 333 “Про затвердження Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету та Інструкції щодо застосування класифікації кредитування бюджету”. Нечіткість формулювання спричиняє ситуацію, коли послуги підвищення кваліфікації можуть закупити лише у суб’єктів підвищення кваліфікації, які мають ліцензію. Тому проблемою є побоювання керівників закладів освіти та управління освіти здійснювати оплату таких послуг у суб’єктів підвищення кваліфікації, які не мають ліцензії, відсутність і достатність фінансування та інші. Через це педагог змушений обирати безоплатні курси або курси лише тих суб’єктів, за які може сплатити роботодавець.
Також зазначу, що механізм фінансування підвищення кваліфікації педагогічних працівників не передбачає компенсації коштів, витрачених на підвищення кваліфікації педагогів вчителями чи іншими фізичними/юридичними особами.
Через те, що процедура закладання коштів на підвищення кваліфікації педагогічними працівниками ускладнена, частина педагогічних працівників змушені, на вимогу керівництва закладу освіти, проходити підвищення кваліфікації власним коштом або, як і раніше, в інститутах післядипломної педагогічної освіти. Це, на мою думку, суттєво обмежує права педагогічних працівників. Зауважу, що до мене зверталися педагогічні працівники щодо відмови в компенсації за проходження курсів підвищення кваліфікації власним коштом в інших суб’єктів, пояснюючи тим, що механізму компенсації відповідних коштів немає, тому кошти не було виділено.
ПРОБЛЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОЇ ЯКОСТІ ПОСЛУГ ІЗ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА ДОБРОЧЕСНОСТІ У КОНТЕКСТІ ВІДСУТНОСТІ МЕХАНІЗМІВ КОНТРОЛЮ
Суб’єктом підвищення кваліфікації педагогів може бути заклад освіти (його структурний підрозділ), наукова установа, інша юридична чи фізична особа, у тому числі фізична особа-підприємець, що провадить освітню діяльність у сфері підвищення кваліфікації педагогічних та/або науково-педагогічних працівників (п. 9 Порядку).
Як бачимо, у державі діє широке коло суб’єктів підвищення кваліфікації. Однак якість послуг, які надають суб’єкти підвищення кваліфікації, може дуже різнитися і це важко проконтролювати, адже такі послуги можуть надавати як суб’єкти із ліцензією, так і без неї. Відсутність належного контролю може призводити до надання таких послуг неналежної якості.
Зокрема, суб’єкти, які надають послуги, не завжди дотримуються вимог, окреслених у Порядку. Наприклад, суб’єкти не зазначають у програмах, сертифікатах підвищення кваліфікації, деякі важливі дані, як от напрям підвищення кваліфікації, очікувані та фактично здобуті результати навчання, що досить часто зумовлює проблеми в зарахуванні відповідного сертифікату.
Пропоную, щоб інформація про видані суб’єктами підвищення кваліфікації документи включала також перелік компетентностей, які вдосконалювалися під час проходження підвищення кваліфікації.
Також хочу зауважити, що у пункті 9 Порядку до змісту документа про підвищення кваліфікації МОН пропонує включити освітні та/або професійні кваліфікації. Водночас відсутній нормативно-правовий документ, який би затверджував перелік освітніх та/або професійних кваліфікацій. Це може спричинити проблему, як належно виконати обов’язок щодо внесення інформації до документа підвищення кваліфікації педагогічних працівників.
Тому пропоную розробити перелік освітніх та/або професійних кваліфікацій та подавати їх на затвердження спільно зі змінами до Порядку.
Також іноді курси підвищення кваліфікації мають застарілий зміст, чи є більш теоретичного, а не практичного спрямування. У такому разі ці курси можуть не нести жодної цінності для щоденної роботи педагога.
Окрема проблема, що не всі суб’єкти підвищення кваліфікації є доброчесними. Їхню доброчесність складно перевірити. Частина таких суб’єктів просто продає “папірці” про підвищення кваліфікації. Поки немає жодного контролю за такими суб’єктами, як і відповідальності за їхні дії.
Шляхом розв’язання проблеми якості послуг у сфері підвищення кваліфікації може стати встановлення вимог до інших суб’єктів щодо якості послуг, а саме до юридичної чи фізичної особи, у тому числі фізичної особи-підприємця, що провадять освітню діяльність у сфері підвищення кваліфікації педагогічних та/або науково-педагогічних працівників. Це б зняло питання визнання чи невизнання результатів підвищення кваліфікації педагогів у тих суб’єктів, які не мають відповідної ліцензії, педагогічними радами.
Для забезпечення доброчесності у підвищенні кваліфікації педагогічних працівників пропоную запровадити обов’язкову акредитацію освітніх програм підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Наявність такої процедури дозволить призупиняти або позбавляти акредитації освітні програми тих суб’єктів підвищення кваліфікації, які здійснюють недоброчесні дії.
Відповідно пропоную розробити Положення про акредитацію освітніх програм підвищення кваліфікації педагогічних працівників та визначити орган, який буде здійснювати таку акредитацію. Подавати таке Положення на затвердження необхідно спільно зі змінами до Порядку.
ПРОБЛЕМА КУПІВЛІ СЕРТИФІКАТІВ
На жаль, “чорний ринок сертифікатів підвищення кваліфікації педагогів” в Україні розповсюджений. В умовах перевантаження освітян купівля сертифіката може розглядатися для педагога більш зручним способом отримати необхідні кредити (години) для атестації, ніж витрачати свій час, особливо позаробочий, на курси, які не відповідають очікуванням чи не дають нічого нового. Також частина вчителів не мають часу на офлайн-заходи підвищення кваліфікації, а онлайн-курси вважають менш ефективними, тому, на їхню думку, їм легше купити сертифікат, ніж проходити курс і вчергове “красти” особистий час у себе і своєї сім’ї.
Купівля сертифікатів підвищення кваліфікації є безумовно серйозною проблемою. Деякі недоброчесні суб’єкти підвищення кваліфікації користуються ситуацією і просто продають сертифікати, не вимагаючи від педагога проходити курси, вебінари, тренінги взагалі, а тим паче – виконувати якісь завдання, діючи по принципу “ви нам кошти – ми вам години та мінімум клопоту”.
Однак, купуючи сертифікат, такий вчитель фактично не проходить підвищення кваліфікації. Користі від такого процесу не має ані педагог, ані здобувачі освіти, ані керівництво закладу освіти чи його засновник. Користь від цього отримує лише такий недобросовісний суб’єкт підвищення кваліфікації. Натомість академічна недоброчесність нівелює принципи освітньої діяльності, безпосередньо впливає на роботу вчителя та освітні втрати учнів, цінності школярів та несприйняття корупції як явища, яке шкодить державі, а також безпеку освітнього середовища. Адже, на жаль, у соціальних мережах знаходимо непоодинокі випадки, коли педагоги купують сертифікати різної тематики, зокрема про підвищення кваліфікації щодо вдосконалення знань стосовно роботи з дітьми з особливими освітніми потребами, психологічної підтримки учасників освітнього процесу, які є обов’язковими складовими підвищення кваліфікації педагога, відповідно до частини 2 ст. 51 Закону України “Про повну загальну середню освіту”. А також з домедичної допомоги. Таке псевдопідвищення кваліфікації становить небезпеку для учасників освітнього процесу.
НЕПРАВОМІРНА ВИМОГА ДО ПЕДАГОГІВ ЩОРІЧНО ПІДВИЩУВАТИ КВАЛІФІКАЦІЮ НА РІВНІ ВИЗНАЧЕНОЇ КІЛЬКОСТІ ГОДИН
Частина керівників закладів освіти неправомірно вимагають від педагогічних працівників проходити визначену кількість годин підвищення кваліфікації на рік (наприклад, 30 щороку). Однак такого обмеження немає, педагогічний працівник має право самостійно розподіляти 150 годин на п’ять років. Абзац 2 пункту 20 Порядку лиш визначає, що не пізніше 25 грудня працівник повинен поінформувати керівника закладу освіти або уповноважену ним особу про стан проходження ним підвищення кваліфікації у поточному році (а не кількість годин!) з додаванням копій отриманих документів про підвищення кваліфікації.
Пропоную чітко прописати в Порядку, що обсяг щорічного підвищення кваліфікації визначається педагогічним та науково-педагогічним працівником самостійно.
ПОТРЕБА ЗАПРОВАДЖЕННЯ КУРСІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ПІДВИЩЕННЯ ПРАВОВОЇ ОБІЗНАНОСТІ ПЕДАГОГІВ ЩОДО ЗАХИСТУ ЇХ ПРАВ, ЯК ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ЗМІСТОВИЙ НАПРЯМ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ КВАЛІФІКАЦІЇ
Щоденна комунікація з освітянами, розгляд звернень учасників освітнього процесу, надання роз’яснень свідчать про те, що педагоги потребують правової підтримки та допомоги, адже не завжди знають, як захистити свої права.
Чимало курсів підвищення кваліфікації включають у свою програму знайомство із нормативними актами, однак на практиці їм не приділяється належна увага. Або ж їх розгляд може зводитися до цитування актів без тлумачень і роз’яснень, яких потребують педагоги. Видається, що можна надати педагогам перелік актів для ознайомлення, а вони можуть самостійно їх опрацювати. Однак знати та розуміти, як застосувати знання на практиці для захисту своїх прав – це ще не одне й те ж саме. Саме тому вбачаю за необхідне запровадження як обов’язкових курсів підвищення кваліфікації, які стосуються правової обізнаності педагогів. Вони мають охоплювати як права педагога загалом, так і в контексті взаємодії зі здобувачами освіти, батьками, колегами та керівництвом закладу освіти; як основи трудового законодавства, так і законодавства про адміністративну відповідальність щодо мобінгу, булінгу, правопорушень, пов’язаних із конфліктом інтересів у закладах освіти. Бо насправді це все реалії освіти, на які педагогам треба вміти правильно реагувати, щоб захистити свої права і права інших людей, зокрема, здобувачів освіти. Однак, такі курси не повинні викладатися формально. Після їх проходження педагоги мають бути більш впевненими, що вони знають свої права і можуть їх захистити, а також правильно розуміють свої обов’язки. Підвищення правової культури педагогів матиме позитивний вплив і на інших учасників освітнього процесу, зокрема, здобувачів освіти, у яких педагоги зобов’язані формувати усвідомлення необхідності додержуватися Конституції та законів України, а також захищати їх під час освітнього процесу від будь-яких форм фізичного та психологічного насильства, приниження честі та гідності, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров’ю здобувача освіти.
Пропоную підходити до підвищення кваліфікації педагогічних працівників системно, враховуючи проблематику цього питання.
Надіслала цю проблематику, а також відповідні пропозиції до проєкту нормативно-правового акта «Про внесення змін до Порядку підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 800 «Деякі питання підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників» у листі до МОН.
Фото: freepik