Середовище та умови праці безпосередньо впливають на стан, мотивацію, якість роботи педагога. Служба освітнього омбудсмена багато спілкується з педагогічними працівниками різного віку щодо їхніх проблем та спільно шукаємо шляхи для їх розв’язання.
У попередній нашій публікації проаналізували досвід громад щодо залучення молодих педагогів до роботи у сфері освіти. Й у межах підготовки цієї публікації поспілкувалися з чотирма молодими вчителями з різних куточків України: столиці, прифронтового міста та заходу країни. Кожен із них – дуже цікава особистість із цікавими думками. Говорили про проблеми, з якими молоді вчителі зіткнулися на початку своєї педагогічної кар’єри після влаштування на роботу, а також про проблеми, з якими вони стикаються зараз, їх досвід взаємодії з учнями, батьками, колегами, мотивацію та ставлення до освітніх реформ.
Пропонуємо першу серію інтерв’ю. Це інтерв’ю з учительками початкових класів – Лесею Павлюк, переможницею Global Teacher Prize Ukraine 2024, та Катериною Дубовою, вчителькою, яка ще завершує здобуття повної педагогічної освіти, але вже має педагогічний досвід.
Чекайте продовження інтерв’ю з двома не менш цікавими педагогами у нашій наступній публікації.
Герої цієї серії інтерв’ю, крім проблеми низької заробітної плати молодого вчителя, зазначають про певну дискримінацію за віком на початку та складнощі побудови взаємодії з колегами, батьками учнів.
На думку Катерини Дубової, молодий вчитель незахищений. До молодих педагогів на початку є певна недовіра з боку колег. Вона зазначає, що були окремі випадки, коли батьки казали: “Ви молода, у вас немає власних дітей і чому ви можете їх навчити?” Цю недовіру вчителька здолала своєю роботою й тим, що завжди на зв’язку. Але вона звертає увагу на те, що молодому педагогу іноді важко вибудувати кордони для розмежування роботи й особистого простору: “Ти намагаєшся виставити якісь певні межі, пояснити батькам, що вчитель – теж людина зі своїм особистим життям і потребує відпочинку”.
Також педагоги зазначають про сильне перевантаження вчителя.
Леся Павлюк розповідає, що в перший рік педагогічної діяльності було дуже мало вільного часу, через роботу доводилося працювати вночі, з’являлася перевтома. Вона звертає увагу, що ця проблема залишається зараз.
Катерина Дубова зазначає, що проблема заробітної плати також спонукає брати більше навантаження, зокрема, роботу з учнями, які за кордоном, і звертає увагу, що стала більше працювати, у дві зміни. А це створювало проблеми з особистим простором.
Обидві педагогині говорять, що навантаження на вчителя в умовах воєнного стану лише зросло.
Водночас обом учителькам дуже подобається працювати з учнями.
“Діти в моєму випадку радіють від того, що я молода, креативна. Від того, що у нас на уроці відбуваються руханки, ми танцюємо, співаємо, їм це подобається”, – каже Катерина Дубова. Вона вважає: якщо порівнювати з попередніми поколіннями дітей, зменшилася кількість насилля від батьків щодо дітей.
І, попри всі перелічені проблеми та труднощі, ці вчительки не уявляють себе поза межами вчительської професії та закликають молодих педагогів йти працювати до школи.
ІНТЕРВ’Ю 1
Перша учасниця серій нашого інтерв’ю, переможниця Global Teacher Prize Ukraine 2024, вчителька початкових класів Леся Павлюк. Вона почала працювати вчителькою з 2012 року. Вчителька вважає: для того, щоб молодь пішла працювати до школи – її потрібно зацікавити школою.
Заклик до молоді: “Згадайте найприємніші емоції, які ви переживали у свої шкільні роки. Працюючи в закладах загальної середньої освіти, ви зможете дарувати такі ж емоції дітям”.
1.Чому молодь не йде працювати до закладів освіти? Яка ваша думка?
З власного досвіду та зі спілкування зі студенткою я можу сказати, що молоді подобається робота, цікаво працювати з дітьми, але низька зарплата не мотивує йти працювати до школи. Я ж 12 років тому до школи не йшла за зарплатою, а за покликом серця. І жодного разу не жалкувала про свій вибір професії. Впевнена, що і зараз є такі люди.
На жаль, є студенти, які навчаються на педагогічній спеціальності тому, що сюди було легше вступити, а в школі себе не бачать.
2. Чи проблематично для вас було знайти першу роботу вчителем/педагогом?
Я почала працювати вчителькою з 2012 року. Мені тоді пощастило, адже у 2005-2006 роках помітно збільшилася народжуваність дітей. Відповідно, через 6 років цим дітям треба було йти вчитися до школи. Додавалися нові класи. Таким чином, у перший рік своєї роботи я отримала клас. Ба більше, для директорки моєї школи був дуже важливим якісний склад педагогічних кадрів. Пам’ятаю нашу співбесіду, де вона ревно переглядала мій додаток до диплома й усі оцінки.
3. З якими труднощами, на вашу думку, стикається молода людина, яка тільки розпочала роботу в закладі освіти?
Серед труднощів: шалений темп роботи, багато часу йде на підготовку до уроків, встановлення авторитету серед дітей, батьків та педагогів.
4. Оцініть за 5 бальною шкалою (0- немає проблеми, 5 – дуже велика проблема) проблеми молодих вчителів:
- рівень заробітної плати – 4
- перевантаженість (уроки, папери, ненормований робочий день тощо) – 3
- атмосфера у колективі та авторитарний стиль керування – 2 (тут дуже залежить від колективу)
- недостатня підготовка педагогів у закладах передвищої та вищої освіти – 4
- стосунки із батьками – 3
- стосунки з учнями – 1.
5. З якими проблемами зустрілися ви особисто? Як долали ці проблеми?
Пам’ятаю, в перший рік своєї педагогічної діяльності мені було важко заслужити авторитет і довіру серед батьків, згуртувати батьківський колектив. Допомогло те, що авторитет, який в мене був у учнів, почав поширюватися на батьків. Також дуже допомогли колеги.
Було мало вільного часу, адже підготовка до уроків, перевірка зошитів та багато іншої роботи забирали увесь час. Доводилося працювати вночі. Відповідно, з’являлася перевтома. До речі, ця проблема залишилася досі.
6. Що варто змінити, щоб молодь пішла працювати до школи? Окресліть ваші думки, що варто змінити на рівні закладу освіти, окремого міста та держави.
Молодь потрібно зацікавити школою. Наприклад, дозволити співпрацювати студентам з учнями не тільки у формі педагогічної практики.
Також потрібно підвищити заробітну плату.
7. Як змінилося навантаження на вчителя в умовах воєнного стану?
Змінився психоемоційний стан дітей. Вони стали проявляти більше агресії одне до одного, а це прямо впливає на стосунки між учнями та роботу вчителя, який має регулювати цей процес. Багато дітей виїхало за кордон, тому доводиться організовувати різні форми навчання. Це також забирає час на підготовку.
8. Як сприймають молодого вчителя учні, залежно від віку учнів? Чи захищений молодий вчитель від можливого цькування з боку учнів, батьків, адміністрації та колег?
Я працюю в початковій школі. Діти молодших класів чудово сприймають молодих учителів. Правда, випробовують їх на реакцію на погані прояви поведінки.
У моєму колективі колеги ставляться привітно, намагаються допомогти, порадити щось або відреагувати на прохання молодого вчителя. Проте знаю, що колективи є різні.
9. Які відносини з батьками учнів? Що вас як вчителя засмучує або надихає в поведінці батьків щодо виховання та навчання дітей (мова не про ваш клас, а загалом по країні)?
Склалося так, що рівень довіри до педагогів років 10 тому був дуже низький. З обмеженнями під час пандемії та повномасштабним вторгненням він почав підійматися, адже батьки побачили, що відбувається з дітьми, коли їм не вистачає школи.
Учительські історії, які поширює ГС “Освіторія” в межах премії Global Teacher Prize Ukraine повертають довіру до педагогів, привертають увагу до значення їх роботи.
10. Що, на вашу думку, важливо робити для розвитку інклюзивного середовища в закладах освіти?
Важливі залучення професійних педагогічних кадрів до проведення корекційної роботи з дітьми та створення сприятливого психоемоційного середовища в закладі освіти.
Також варто зменшити кількість учнів в інклюзивному класі.
11. Чи залишитеся ви далі працювати в системі освіти?
Так, я бачу себе тільки в освіті.
12. Ваші побажання щодо покращення стану для роботи молодого вчителя. Щоб ви змінили у своїй роботі особисто для себе?
Згадайте найприємніші емоції, які ви переживали у свої шкільні роки. Працюючи в закладах загальної середньої освіти, ви зможете дарувати такі ж емоції дітям.
ІНТЕРВ’Ю 2
Нашій наймолодшій учасниці інтерв’ю, Катерині Дубовій, 22 роки. Наразі вона навчається в магістратурі, щоб здобути повну вищу педагогічну освіту, але почала працювати у школі ще чотири роки тому і вже має певний педагогічний досвід. Спочатку працювала вихователем групи продовженого дня, потім – асистентом вчителя. А зараз працює за своєю спеціальністю – вчителькою початкових класів. І, попри всі труднощі, які виникають у роботі, попри всі “моменти, коли ти готовий опустити руки, готовий сказати: “Все, з мене досить!””, не хоче змінювати свою роботу, бо щиро її любить, надихається усмішками дітей й радіє тому, що день був прожитий не дарма, якщо змогла чогось навчити своїх учнів.
Її заклик до молоді, студентів: “Молодь, не бійтеся труднощів. Наше покоління має повернути престиж професії вчителя, де працює інтелігенція України за покликом серця і з гідною зарплатою”.
- Чому, на вашу думку, молодь не йде працювати до закладів освіти?
Найперше, що зупиняє молодь – це зарплата. Тому що, на жаль, вчительська зарплата не оцінюється так, як хотілося. І мій улюблений вислів для мене – “щоб бути вчителем, потрібно мати спонсора, який може оплатити це дороге хобі”, оскільки вчительська зарплата, на жаль, не дозволяє жити повною мірою, оплачувати рахунки, ліки, продукти. Тому потрібно шукати підробітки. І навіть я працюю вчителем, працюю вихователем на пів ставки й ще маю додаткових учнів, які виїхали за кордон з початком повномасштабного вторгнення. У комплексі воно може дати певний результат, на одну зарплату вижити ж неможливо.
Далі, коли вступаєш у певний колектив й вчителі в ньому переважно віком понад тридцять-сорок років. І особливо молодих вчителів, таких як я, з 20 років, вони сприймають вороже або насторожено, тому що вони вчилися в інший час, коли були інші закони, педагогіка, діти. А зараз ми приходимо нові, креативні, яскраві. Нам все треба. Ми стрибаємо із себе, щоб довести, що ми, молоді педагоги, на щось здатні. І потрібно, крім роботи з батьками, проводити цю роботу з колегами, доводячи, що ми не претендуємо на їхнє місце і не намагаємося їх “витіснити” зі свого місця. У такому колективі зазвичай не всі можуть втриматися, це важко, потрібно весь час щось комусь доводити. І тому молоді люди через таке навантаження звільняються.
- Чи проблематично для вас було знайти першу роботу вчителем?
Я обійшла не одну школу для того, щоб влаштуватися хоча б вихователем продовженого дня. Вперше мене взяли на роботу, коли у мене ще не було диплому бакалавра, завдяки довідці про те, що я навчаюся в педагогічному коледжі. Без диплома мене не хотіли брати як спеціаліста. Але одна школа дала такий шанс, за що я дуже вдячна директорові, і я змогла розкритися й не підвести його та його очікування. Але насправді, так, роботу знайти було важко і приймати хотіли не всюди. Крім цього, майже в усіх державних школах штат вже укомплектований спеціалістами. Тобто коли ти приходиш молодим, без категорії, а там вже є вчителі-методисти, вчителі вищої категорії, то, звичайно, директор надає перевагу працівникам з категорією, ніж молодим і ще не навченим спеціалістам.
- З якими труднощами, на вашу думку, стикається молода людина, яка вперше зайшла в заклад освіти, тим паче школу? У вас як це відбувалося? Ви можете пригадати такі моменти?
Перша і найголовніша складність – це недовіра з боку колег. До тебе всі придивляються, прислухаються, на що ти здатна, що ти можеш, що не можеш. І якщо колектив хороший, розуміючий (у моєму випадку було саме так), то мене сприйняли доволі швидко і стали допомагати й підказувати: де що доробити, що потрібно зробити.
Друга складність – дуже багато документації, багато паперової роботи, а в закладах, в університетах, в коледжах цьому не навчають. Вони не пояснюють про те, як робити календарне планування, як оформлювати виховний план роботи, як потрібно готуватися до уроків, яким чином і де шукати ці матеріали. І поступово ти починаєш вчитися сам. Окрім того, що в тебе є клас з дітьми, і їм потрібно приділити увагу, ти ще самостійно або з допомогою колег починаєш розбиратися з цією паперовою документацією. А її насправді дуже і дуже багато, і деяка, на мою думку, не досить важлива та просто забирає час, який я могла б приділити дітям або зробити щось цікаве. Ну і, звичайно, складністю було те, що вчитель завжди має бути на зв’язку, незалежно від того, чи це вихователь ГПД, чи асистент вчителя, чи вчитель початкових класів: ти маєш завжди бути на телефоні, завжди відповідати батькам. У більшості випадків це може порушувати твої особисті кордони, адже батьки можуть зателефонувати пізно ввечері або рано-вранці у вихідний, і ти намагаєшся виставити якісь певні межі, пояснити батькам, що вчитель – теж людина зі своїм особистим життям і потребує відпочинку.
- Ви працюєте з документацією в електронній формі, чи лише в паперовій?
Є в електронній формі, але вона виходить з ладу при навантаженні або перевантаженні серверів. Є електронний журнал, з яким я зараз працюю. Але трапляються ситуації, коли журнал не можеш заповнити, оскільки, наприклад, зник інтернет або вимкнули світло, й внесення інформації злетіло. І для такого випадку є чернетки, де вчитель може собі фіксувати потрібну інформацію: хто був на уроці, хто не був, які уроки були проведені. Переважно це робиться для себе, щоб потім не братися за голову, що працював пів року, а журнал не зафіксував – і вся заповнена інформація зникла.
- Чи є у школі програма підтримки молодих вчителів? Можливо, на рівні міста?
Можливо вона і є, але за час роботи я її не бачила. І мої колеги, мої одногрупниці, які теж працюють у школах, – ніхто про це не говорив.
- Оцініть за 5 бальною шкалою (0 – немає проблеми, 5 – дуже велика проблема) проблеми молодих вчителів:
- рівень заробітної плати – 5
- перевантаженість (уроки, папери, ненормований робочий день тощо) – 3 (але тут як себе вчитель поставить, якщо він зможе це організувати й не буде це залишати на потім, то завантаженість лише у вересні й травні, коли здійснюється постійний потік документів)
- атмосфера у колективі та авторитарний стиль керування – 3
- недостатня підготовка педагогів у закладах передвищої та вищої освіти – 3
- стосунки із батьками – 3
- стосунки з учнями – 2.
- З якими проблемами зустрілися ви особисто? Як ви долали ці проблеми?
Були окремі випадки, коли батьки казали “Ви молода, у вас немає власних дітей і чому ви можете їх навчити?” Цю недовіру здолала своєю роботою, тим, що завжди на зв’язку. Всі конфліктні ситуації розв’язуються справедливо. У мене немає улюбленців у класі, тому батьки трохи пом’якшили свою думку і зараз все більш-менш добре.
Наступна – це проблема заробітної плати, яка виникла на початку роботи. Я взяла більше навантаження, зокрема, роботу з учнями, які за кордоном, і стала більше працювати, у дві зміни. Це створювало проблеми з особистим простором, особистим часом. Я постаралася розвантажити себе так, щоб робота залишалася на роботі й жодної роботи я не беру з собою додому. Вдома – це відпочинок, сім’я, речі, які допомагають перезавантажитися. І, власне, тоді все стало на свої місця – робота більше не змішується з домом і вибудувалися певні кордони: де робота, а де відпочинок.
- А чого вам особисто не вистачає у школі?
Не вистачає у школі, мабуть, часу, тому що уроки для першого класу короткі. Для дітей це норма, 30 хвилин. Але для мене як для вчителя мало: я хочу і те розказати, і те пояснити, і те показати, звернутися до власного досвіду дітей. Й інколи потрібно переривати щось на найцікавішому місці для того, щоб вкластися у часові межі й не перевантажувати дітей. Також хочеться зробити багато всього після школи, але часу знову ж таки не вистачає. І ще заважають повітряні тривоги та інші обставини, на які я не можу повпливати.
- Що варто змінити, щоб молодь пішла працювати до школи? Окресліть ваші думки, що варто змінити на рівні закладу освіти, міста та держави?
Я почну з загального, на рівні держави. Що можна було б змінити? По-перше, це побудова нових державних шкіл, тому що зараз дуже багато приватних, а у приватних з особистого досвіду знаю, що потрібно багато працювати: ти прийшов і з 8:00 до 20:00 маєш бути в школі, щоб адміністрація була тобою задоволена. Потрібно будувати школи, оскільки існує нестача місць у закладах освіти.
Потрібні курси, які допоможуть молодим педагогам або іншим людям, які стали на цей шлях, зрозуміти, чи готові вони працювати педагогом. Тому що часто трапляється, що студенти провчилися рік чи два, а потім, коли проходять практику, – розуміють, що їм не подобається робота у школі, що вони бояться дітей. І студенти залишають навчання.
Необхідно змінювати підходи до реформ, які проводить держава. Так, вони потрібні для України, але ці реформи, на мою думку, поверхові. Тобто держава щось змінює, але якщо реформувати щось, то потрібно реформувати повністю. Наприклад, система НУШ: немає оцінювання балами, є формувальне оцінювання. Але з появою формувального оцінювання змінилося ставлення дітей до навчання. Для того, щоб мотивувати дитину до навчання, потрібно придумувати власну систему мотивації – наліпки, маленькі подарунки, сертифікати й постійно підтримувати її на рівні. Відсутні предмети, які допоможуть підтримувати мотивацію дитини до школи.
На рівні закладу необхідно змінювати оснащення кабінетів, тому що є заклади освіти, в яких кабінети ще з часів радянського союзу, тобто дошка, крейда, стіл, парти й все. Але адміністрація хоче, щоб вчителі були креативними. Як, якщо немає можливостей? Хай будуть інтерактивні дошки, комп’ютери, матеріали, які вчителі можуть застосовувати на уроках. У моєму кабінеті це все є і є час для того, щоб втілювати свої креативні ідеї, які подобаються теперішнім дітям, цьому поколінню.
На рівні класу хочеться, щоб була співпраця від батьків. Якщо батьки зацікавлені в тому, щоб діти вчилися, щоб дітям було цікаво вчитися, щоб діти хотіли ходити до школи, то батьки теж співпрацюють з учителем. Тобто будь-яка допомога від батьків – це вже великий плюс. Якщо це все є, то тоді, я гадаю, молодь, захоче працювати вчителями. Вона побачить, що не сама бореться з труднощами, а всі хочуть і йдуть назустріч.
- Державна освітня політика, яка зараз існує, які саме реформи держави ви підтримуєте, а які ні? Окрім цих проблем, які ви зараз назвали, на вашу думку, на що потрібно ще звернути увагу саме державі у цих реформах?
У моєму районі багато шкіл, де є укриття, які не призначені для того, щоб діти там навчалися. У моїй школі діти можуть не переривати освітній процес під час навчання в укритті. Фінансування недостатньо, щоб зробити капітальний ремонт. Тому під час повітряних тривог у деяких школах діти продовжують освітній процес в укритті, а деякі просто сидять і не знають, чим себе зайняти. На мою думку, держава має сприяти тому, щоб процес навчання не переривався.
Далі звернути увагу на реформу НУШ. Зараз реформа поступово поширюється вже на середню школу, але ще в початковій вона не зовсім впроваджена і закінчена. А держава вже впроваджує далі. І це добре. Реформа, ідея реформи гідна. Вона підпорядкована сучасному поколінню, але недоопрацьована. Тобто на початку реформи, у 2018 році надавалися матеріали НУШ, дидактичні матеріали, з якими вчитель може працювати. Зараз це на 70% припинилося, немає з чого, немає фінансування. Але реформа НУШ рухається далі. Куди? Невідомо. І з цього можна зробити висновок, що держава вводить реформи, але, скажімо так, не локалізує їх і не завершує до кінця.
11. Як, на вашу думку, змінилося навантаження на вчителя в умовах воєнного стану?
Я гадаю, воно збільшилося. Тому що раніше ми могли проводити уроки, незалежно від того, чи є тривога, чи немає тривоги. Вчитель приходив за стабільним розкладом, проводив уроки й не хвилювався про те, що десь якісь уроки затримуються, десь щось не вичитали, десь щось недоопрацьовано. Коли проводиш урок, вчитель налаштований на сам процес уроку, а під час повітряної тривоги починається паніка. Вчитель починає заспокоювати дітей і швидко за дві хвилини переміщуватися з учнями до укриття. Навчання переривається близько на 10 хвилин. Поки ми дійдемо до укриття, сядемо на свої місця, поки діти заспокояться – залишається 10 хвилин уроку. За ці 10 хвилин потрібно і пояснити, і виконати різні вправи. Це важко через тривоги. А в іншому, я гадаю, нічого не змінилося. Так само треба планувати роботу, навчати дітей і робити з ними щось цікаве.
12. Як сприймають молодого вчителя учні, залежно від віку учнів? І чи захищений молодий вчитель від можливого цькування з боку учнів, батьків, адміністрації та колег?
Почнемо з того, що вчитель незахищений. Молодого вчителя можуть дискримінувати при працевлаштуванні та під час роботи через вік, можливу декретну відпустку.
Батьки можуть скептично ставитися до того, що якщо педагог молодий, значить без досвіду, чому він може навчити дітей. Але не всі, зараз батьки стають більш сучасними, і вони розуміють, що наявність дітей або вік, – це не значить, що вчитель не має кваліфікації.
Діти в моєму випадку радіють від того, що я молода, креативна. Від того, що у нас на уроці відбуваються руханки, ми танцюємо, співаємо, їм це подобається. Але є й інший бік, коли діти кажуть: “Ви молода, я не буду вас слухати, і батьки сказали, що ваше слово зовсім не варте моєї уваги”. Але це поодинокі випадки, які можна вирішити.
З боку адміністрації у мене такого не було, але одногрупниці розповідають, що адміністрація може давати більше роботи молодим вчителям, ставити більше замін, тому що молоді, енергійні, є сила, оскільки вчителька, якій 67 років, не може з цим працювати, а потрібно. Тому збільшується обсяг роботи.
13. Скажіть, будь ласка, окрім того, що ви вже окреслили, що батьки іноді порушують ваші особисті кордони, які відносини саме з батьками учнів? Чи є щось, що надихає вас у поведінці батьків щодо виховання та навчання дітей?
Надихає? Саме виховання. Коли відбулося перше знайомство з моїм класом, то батьки всі сприйняли мене як вчителя. І для своїх дітей вони виставили межі, що це вчитель, і незалежно від того, якого вона віку, який у неї досвід, ти маєш її слухатися, бо від цього залежать твої знання, твоя подальша доля і те, яким ти будеш в подальшому житті. Батьки моїх учнів підтримують мене у всіх моїх ідеях. Вони допомагають з вибором заходів для дітей, підтримують абсолютно будь-які креативні ідеї святкування дня яблука, дня хліба, тематичні дні, наприклад, Хелловін, який буде. І надихає те, що зараз батьки йдуть в одну ногу з учителем. Їм це треба, вони все хочуть, їм це цікаво. І вони цю цікавість, це захоплення передають своїм дітям. Ще одне, що я найбільше хотіла б позитивно відзначити – якщо порівнювати з попередніми поколіннями дітей, зменшилася кількість насилля від батьків щодо дітей. Тобто в сім’ї фактично немає насилля. Батьки говорять, проводять бесіди, пояснюють, співпрацюють з вчителем, шукають різні пізнавальні відео, але не застосовують до дітей силу. І діти щасливі від того, що є вчитель, що вони можуть навчатися, що їхні батьки сучасні та підтримують їхні вподобання.
14. Що, на вашу думку, важливо робити для розвитку інклюзивного середовища в закладах освіти?
У школі обов’язково має бути ресурсна кімната. У певних ситуаціях дітям з особливими потребами дуже важко тримати всі емоції в собі. Вони можуть плакати, кричати, проявляти агресію. І потрібно, щоб дитина мала можливість десь висловити ці емоції. У класі, коли сидить 30 учнів, а у дитини починається загострення і немає куди вийти, ти виходиш в коридор. І в такий момент починаєш дитину швидко заспокоювати, не даючи їй можливості висловитися до кінця. Якщо в школі з’являється така дитина, то обов’язково всі вчителі, на мою думку, мають пройти курс зі створення інклюзивного середовища, щоб вони реагували на це спокійно. Бо були, наприклад, випадки, коли дітям з особливими потребами під час істерики робили зауваження, як до дітей без таких потреб: “Зараз вийдемо до директора і директор тебе забере”, – й дитина починала плакати ще сильніше. Педагоги роблять це ненавмисно, вони просто не знають, як на це реагувати. Тут потрібна тісна співпраця з педагогами та психологом.
Раніше ставлення до дітей з особливими потребами було пережитком радянського союзу. На жаль, про таких людей забували, їм не приділяли уваги й узагалі не вважали за людей, вони були довгий час замкнені. Я вважаю, що дітей з особливими освітніми потребами потрібно соціалізувати. Так, бувають випадки, коли дитина заважає і собі, й іншим. Але це вже окремі поодинокі випадки, які можна формувати в спеціальних закладах. Наприклад, якщо дитина в кріслі колісному – можна просто змінити середовище, розширити проходи в закладі освіти, дверні місця і все – дитина навчається і соціалізується. Інші діти теж дивляться і розуміють, що це нормально, що ця дитина така ж, як вони, тільки не має можливості ходити. Соціалізація для таких дітей дуже важлива, тому що вони тягнуться до того, щоб спілкуватися та займатися улюбленою справою разом з іншими дітьми. Тому це не їхня проблема, це була проблема соціуму, не готового їх прийняти. Коли діти приходять з дому, вони бояться інших дітей, не хочуть спілкуватися, не розкриваються внутрішньо, такі затиснуті, як їжачки, і ці всі голочки направлені на соціум. Потім, коли вони бачать, що ставлення інше, ніхто не помічає тієї проблеми, про яку говорять батьки, лікарі – ці діти відкриваються. Вони показують світу свою душу, своє серце і починають дружити, відкривати те, які вони талановиті у малюванні, фізкультурі, математиці. І ти дивишся, що так, дійсно, це важка робота, але вона позитивно впливає і на батьків, і на соціум, і насамперед на самих дітей.
15. Чи залишитесь ви далі працювати в системі освіти?
Ви знаєте, я не звикла здаватися просто так. Тому моє життєве кредо: “Завжди набагато легше піти, ніж залишитися, і я вибираю залишитися”. Найкраще, що в мене виходить, – це щось робити своїми руками та вчити дітей. Так, бувають моменти, коли ти готовий опустити руки, готовий сказати: “Все, з мене досить!”. Але наступного дня ти приходиш, бачиш усмішки дітей, їхні очі, радієш тому, що день прожитий не дарма, якщо ти зміг когось чогось навчити, особливо якщо з’являється підтримка батьків учнів, які хвалять і кажуть не здаватися! І виростають за спиною крила. Ти знову йдеш до школи, навчаєш дітей і знову готовий щось вигадувати, робити, фотографувати, знімати відео, десь показувати свої таланти. І діти до такого тягнуться. Я не думала змінювати роботу. Я почала навчатися з шістнадцяти років і вчуся до сьогодні. Я пробувала і ходила на співбесіди на різні вакансії, але все одно рано чи пізно моя стежка повертається до школи, до дітей і до педагогічної діяльності.
16. Ваші побажання щодо покращення стану для роботи молодого вчителя. Що б ви змінили у своїй роботі особисто для себе?
Якби я давала собі пораду кілька років тому, то порадила б бути трохи впевненішою і розуміти, що якщо самостійно не зможеш відгородитися від негативу, то він обов’язково прийде. І обов’язково знайдуться люди, які будуть казати, що в тебе нічого не вийде, що ти ні на що не здатна, що тобі тут не місце. Але потрібно критично мислити та замислюватися над тим, чому вони так кажуть. Можливо, вони хочуть бути схожими, можливо, вони заздрять, можливо, їм чогось самим не вистачає, і вони б хотіли зараз бути такою, як я. Тому для себе це, мабуть, бути впевненішою і бути більш терплячою, тому що терпіння вчителя – це головне. А якщо давати пораду молодим колегам або тим, які закінчують школу і думають про те, що хочуть бути вчителем – це не боятися труднощів! Так, вони будуть всюди. Але саме роботі вчителя наше покоління і наступні покоління маємо повернути престиж. Ми маємо зробити її знову шанованою професією, де працює інтелігенція України за покликом серця і з гідною зарплатою.
Фото люб’язно надані учасницями інтерв’ю